суббота, 30 апреля 2016 г.

Зі святом Великодня!




Підготовку до Великодня – одного із найбільших у році свят – українці розпочинали завчасно. Найбільше приготувань стосувалися святкового столу, зокрема, виготовлення ритуальних страв. Випікання паски припадало звичайно на п’ятницю або суботу. Паску саджали в піч з молитвою, що завершувалася словами «Христос воскрес!». Намагалися робити це наодинці, щоб ніхто не «зурочив» обрядовий хліб. На основі того, як випікалася паска, ворожили про добробут сім’ї в майбутньому (якщо вона западала у формі, чекали недобрих новин). Цього дня намагались нікому не давати в борг, суворо дотримувалися заборони вилазити на піч.

На Поліссі великодню паску пекли переважно з житнього борошна, тоді як на решті території України для цього використовували борошно пшеничне. Обрядовий хліб готували на заквасці, замішували на воді чи молоці з яйцями, маслом, цукром, родзинками та іншими приправами. Паску зверху обмазували яйцем, щоб отримати красиву, апетитну скоринку. З мемуарної літератури довідуємося, що у заможних родинах українських панів-дідичів для виготовлення великоднього печива використовували до 300 яєць. Випікали паску, як і хліб, на дубовому листі, пізніше в череп’яних і чавунних формах — пасівниках. Приступаючи до цього ритуалу, господиня повинна була мати чисте тіло, одягти чисту сорочку й помолитися.
Необхідним атрибутом Великодня були також розфарбовані або орнаментовані пташині яйця. Залежно від місцевої традиції і техніки виготовлення розрізняли «писанки», «крашанки», «галунки», «шкрябанки», «мальованки» тощо. Орнаментика українських писанок надзвичайно багата. Поряд з геометричними візерунками вона відобразила широкий спектр народного світогляду, включаючи космічні, міфологічні, релігійні символи, рослинні, зооморфні, антропоморфні та інші мотиви. Серед українців Карпат побутувало повір’я, що кінець світу не настане доти, доки люди будуть дотримуватися звичаю розфарбовувати яйця напередодні Світлого Воскресіння.
З глибокої давнини яйце вважається символом весняного оновлення природи, зародження і продовження життя. Освяченому на Великдень яйцю приписували особливу магічну силу. Зокрема, наші предки вірили, що можна навіть загасити пожежу, якщо з таким яйцем тричі обійти палаючу будівлю. Дотик освяченої писанки до свійських тварин мав забезпечити їхнє здоров’я і плодючість. Щоб бути красивими і рум’яними, молоді дівчата вмивалися водою, що в неї попередньо опускали писанку або крашанку.
Згідно зі стародавньою традицією на Великдень йшли до церкви, а з собою в ошатному кошику, застеленому вишитим рушником або настільником, несли святити паску, крашанки, хліб, сіль, печене порося, ковбаси, пироги тощо. Потім освяченими продуктами намагалися пригостити кожного члена родини.
Давні витоки має звичай ритуальних вогнів на Великдень, що й досі практикується в багатьох селах Західної і Правобережної України. Багаття розкладали на пагорбах або безпосередньо коло церкви в ніч із суботи на неділю, на «одіянію», як говорили в народі. Кожна родина в селі повинна була виділити дрова для громадського вогнища. Тих, хто ігнорував цей обов’язок, карали – забирали з двору ворота, хвіртку чи будь-який інший дерев’яний предмет з господарського реманенту. Підготовкою великого загального багаття, яке мало горіти всю ніч, звичайно займалася чоловіча молодь. У деяких карпатських селах парубки з різних «кутків» змагалися між собою, намагаючись розкласти вогонь якомога вище в горах.
Мали місце певні побутові відмінності у святкуванні Великодня серед українців-православних і українців-уніатів. В останніх, наприклад, не всюди дотримувалися звичаю страсної свічки, водночас під впливом католицизму у них набув розповсюдження звичай великодньої варти. Протягом трьох ночей, починаючи з четверга, хлопці, переодягнені у форму римських легіонерів, або у звичайному святковому вбранні, несли почесну варту біля труни з плащаницею. При цьому зміна варти відбувалася щогодини.
У перший або в другий день після Великодня молодь обливалася водою. Ще й сьогодні в багатьох районах Правобережної України такий понеділок називають «вливаним» або «обливаним». На цей звичай ще в XVII ст. звернув увагу в своїх мемуарах Г.Л. де Боплан. Ось як він описав післявеликодні забави, що відбувалися в Україні: «Хлопці групами ходять по вулицях, ловлять усіх зустрічних дівчат і ведуть до цямрини колодязя, де обливають їх, виливши п’ять-шість відер води на голову, щоб ті стали зовсім мокрими. Така забава дозволяється лише до полудня. На другий день, у вівторок, настає черга за дівчатами, які роблять те саме, але більш лукаво».
Більш ранні історичні джерела свідчать про те, що раніше на Великдень не обливали водою, а просто кидали в річку. Таким чином, наші предки приносили символічну жертву задля майбутнього врожаю. У більш близький до нас період склалася традиція, за якою дівчата могли відкупитися від примусового купання кількома крашанками або писанками.
Значне місце у весняному циклі українців, як і інших східних слов’ян, посідали обряди, пов’язані з культом предків. Поминальним днем був так званий Рахманський, або Навський (від слова «навь» — мрець), Це свято відзначалося в середу-четвер після Великодня. За міфологічними уявленнями, рахмани — це християнський народ, який живе в далекій чарівній країні, де панує вічне блаженство, і тому люди не знають рахунку часу. Щоб повідомити їм про прихід «Світлого Воскресіння», на проточну воду кидали першу шкаралупу від великодніх яєць. Поширеним було повір’я, що у Навський Великдень мертві встають з могил і провідують своїх живих родичів. Існували також заборони на роботу в цей день, вважалося, що у тих, хто їх порушував, міг через це вирости на тілі наріст — «навська кістка».
Громадські поминки — «проводи», «гробки», «могилки» — проходили в Україні у першу неділю після Великодня або у два наступних дні. Серед православних побутувала традиція, згідно з якою на кладовище несли паску, крашанки та інші страви. Після того як священик служив панахиду, тут же влаштовували колективну трапезу з уживанням спиртного. У багатьох місцевостях було заведено пов’язувати рушники і хустки на хрестах. Цього дня обов’язково пригощали старих, жебраків і роздавали милостиню за «упокій душі». Частину поминальних страв залишали на могилах. Українцям західних областей також відомий звичай провідувати померлих на великодньому тижні (не завжди у «провідну» неділю), але ритуальні трапези тут влаштовували не всюди. Це один з випадків ритуальних відмінностей між побутовим уніатством і православ’ям.


На Волинському Поліссі донедавна зберігався архаїчний звичай христосування з покійником «на гробах». Він відбувався так: на могилах своїх померлих родичів люди качали крашанки й приказували: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й солі з’їсти!». Потім сідали на могили й закушували, а після їжі зверталися до померлих зі словами: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада!». Обов’язковою поминальною стравою поліщуки вважали млинці, які випікали, приходячи з «могилок» після церковної відправи. Гуцули на провідному тижні уникали сіяти льон і коноплю, бо вірили, що виткане з них полотно обов’язково покриє чию-небудь труну.
Таким чином, Великдень був знаковим святом весняного календарного циклу і відзначався українцями дуже урочисто. Готуючись до цього дня, селяни випікали обрядовий хліб, писали писанки, крашанки, готували святковий кошик з продуктами для освячення у церкві. Великдень українці вшановували не просто як важливу релігійну подію, але й як час весняного пробудження природи. В наступні після Великодня дні віддавали шану померлим родичам, провідували їх на кладовищах.









Комментариев нет:

Отправка комментария